velo-sport.sumy.ua

Велосипедисти Сумщини, об'єднуйтесь!

Сьогодні: 19 березня 2024, 14:47

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Правила форуму


Настоятельная просьба фото для отчетов загружать в Галерею и делать ссылки в текст отчета.
Многие старые отчеты с фотками, размещенными на других серверах, остались без фоток.



Створити нову тему Відповісти  [ 5 повідомлень ] 
Автор Повідомлення
ПовідомленняДодано: 13 червня 2020, 17:59 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 28 серпня 2011, 22:32
Повідомлень: 47
Изображений: 173
Звідки: Суми
Велосипед: Wheeler Cross 6.2
Села з такою назвою нині не відшукати на карті. Утім, саме неподалік Сум був заснований один з перших і найбільших тогочасних монастирів Слобідської України, в якому кілька разів мешкав Григорій Сковорода, а менш, ніж сто років тому центр села прикрашав розкішний, як для глибокої провінції, палац. Що від колишньої слави збереглося до нашого часу, вирішили ми дослідити на минулих вихідних у форматі сімейної велосипедної поїздки.



Перші кілометри навколо окраси лівобережних Сум – озера Чеха (в обрамленні велодоріжки)

Мала Чернеччина (або ще казали Монастирок) знаходилася на схід від Сум, що нас неабияк потішило, адже відпадала потреба теліжитися між машинами через усе місто. Ми стартували з Харківської, заправилися морозивом і з приємною прохолодою обігнули озеро Чеха по рівненькій велодоріжці. На цьому бонуси скінчилися, бо довелося дертися вгору кривою стежкою, грати у квача з вибоїнами доріжок приватного сектора, а потім ще маневрувати між баюр-озер на типу асфальті Замостянської вулиці.



Поки прямуємо до старовинних святинь, є нагода побачити сучасні (церква Введення Богородиці на Замостянській)

Вулиця Замостянська колись починалося від мосту, а нині ним закінчується. Щоправда, міст цей помер не народившись, бо так і лишився у вигляді скелета динозавра між двох земляних валів. Своєрідний експонат музею радянських довгобудів під відкритим небом. Вхід вільний. А як пощастить, то можна ще й побачити ризький дизель-потяг із 1970-х (електрифікація залізниці – ще одна бородата обіцянка).



Справжній потяг – наче дітям на замовлення

Перейшовши через колії (екстрим на балках до програми мандрівки не ввійшов), ми потрапили до останнього бастіону міста – Василівки. Власне, якщо не брати до уваги вервечку триповерхівок, ця околиця Сум більше нагадує село. Але в нашій мандрівці для неї знайшлося особливе місце, бо саме тут, на вулиці Тичини провела перші роки свого життя моя дружина Олена. Попри те, що відтоді чимало води спливло, а тутешні квартали обросли новими хатками і парканами, вона змогла віднайти той будинок-гуртожиток, в якому у середині 1980-х тулилося півтора десятка сімей зі спільними кухнями і «зручностями» у дворі. Нині це майже таун-хаус із шести самодостатніх садиб із закритою територією, озелененням і двором, вільним від машин.



У дальньому крилі цього будинку Олена мешкала з батьками, коли була такою, як Олександринка зараз

Змахнувши непрохану ностальгічну сльозу, ми потрюхикали далі на схід. Василівка, яка в дитинстві здавалася Оленці завбільшки чи не з самі Суми, дуже скоро скінчилася, вистеливши нам на прощання польову дорогу доволі пристойним асфальтом. Як згодом виявилося, асфальт був не для нас, а для якоїсь трансформаторної будки посередині між нічим. На щастя, не ми перші піймали облизня – місцеві вело-селяни накатали нічогеньку кількасот метрову ґрунтовку до наступної асфальтівки, яка, проте, теж з’явилася на світ не спроста – нею курсують ваговози від Хімпрому до звалища, тому ми намагалися ретельно оминати підозрілі свіжі жовті плями.



Полігон для змагань мотоциклістів перед Токарями

Поки ми їхали широкою асфальтівкою, повз нас двічі промчали спортивні мотоцикли. Воно й не дивно, адже ми впритул наблизилися до найвідомішого в Сумах полігону для змагань з мотокросу - Токарів. Сьогодні на ньому ніяких подій не передбачалося, але ж ніхто не забороняє любителям молодшого брата велосипеда потренуватися на трамплінах і карколомних закрутах спортивного треку.



Альтанка перед Токарями дуже доречна на випадок, якщо велосипедиста запопала злива

На цьому місці ми розпрощалися з хімпромівською трасою і повернули на спуск до першого села на маршруті – Токарів. Настав час розкривати карти (я маю на увазі образно, а географічні). Саме Токарі півстоліття тому поглинули майже на двісті років старшу за них Малу Чернеччину. Можливо зіграло роль ближче розміщення до міста. Або те, що тут знаходилася головна садиба поміщика Ігнатьєва. Нині розкішний двоповерховий маєток з помпезною колонадою і портиком над входом можна побачити хіба на старих світлинах – будинок вигорів ущент у горнилі Другої світової, пам'ять про яку в Токарях зберігає меморіал (я напишу про нього трохи далі).



На автобусній зупинці лежить купа домашньої пташини – ховаються від спеки

Дорога до руїн монастиря нагадує мандрівку в машині часу. Для цього достатньо просто їхати головною вулицею Токарів і спостерігати за тим, як рівненький асфальт змінюється на класичні вибоїни, а далі – повністю ґрунтову дорогу (і майже непрохідне багно перед самим підйомом до святині), як на зміну «колонкам» приходять криниці з корбою, а потім, взагалі, дерев’яний журавель, або як все менше стає сучасних двоповерхових будинків і все більше одноповерхових під старим шифером і з дерев’яним облицюванням стін.



Українська класика водопостачання

Квінтесенцією подорожі в часі проступає невеликий пагорб посеред долини, на якому стримить уламок колишньої величі – дзвіниця Успенського чоловічого монастиря, заснованого (лише уявіть) 1658 року! На той час Сумам виповнилося заледве шість років, більшість довколишніх земель ще дихали Диким Полем, переселенці з правобережжя тільки починали розпаковувати привезене з собою добро, а інші ще продовжували їхали далі на схід.



Сучасний вигляд дзвіниці Успенського чоловічого монастиря

Ініціатором створення монастиря виступив засновник міста Суми Герасим Кіндратович. Як і заведено, святиню будували на відстані від мирської метушні (наприклад, Печерська Лавра у Києві теж тривалий час знаходилася за міською межею). Сумський керманич і його нащадки ревно дбали про розбудову обителі. Тут зібралася унікальна бібліотека (чи не найбільша в околицях), монастир володів чималими маєтностями навколо, а як регіон вже був повністю заселений і потік паломників значно виріс, у стислі терміни замість дерев’яних церков побудували муровані: 1750 року звели храм Успіння Богоматері, 1753 року – надбрамну церкву і дзвіницю Всіх Святих (на фото), а 1755 року – храм на честь архангела Михаїла з братською трапезною.



Ходімо вглиб історії?

І де тепер ця вся краса? Крутнімо знову колесо історії. Рік 1936. Комуністи стирають з лиця землі надбрамну церкву, а по дзвіниці гатять з гармати (досі видно характерний отвір на другому ярусі). Але то вони вже з досади, бо на шабаш атеїстів сіромахи запізнилися століття на півтора. Насправді, більшовики не були першими, кому кололи очі золоті хрести, адже монастир у Малій Чернеччині (як і багато інших) було зруйновано задовго до 1917 року. І все через велику політику.



Оцініть розмах коридорів (Нестор для масштабу)

Уявна мандрівка переносить нас назад у минуле і далеко на північ – до столиці московитів. Рік 1762. Громадянка Катерина Олексіївна вчиняє змову і проголошує себе імператрицею Катериною ІІ, а коли легітимний імператор Петро ІІІ письмово відрікається від престолу, вона наказує його вбити, аби часом не передумав. Проте прихильників старого очільника імперії все ще багато, тому Катерина ІІ починає бурхливу діяльність з централізації влади, яка в неросійських провінціях (як-от Фінляндії, Балтії, Смоленщині чи Україні) вилилася у політику асиміляції та уніфікації.



Вид на сходи через віконечко

Всього лише за перші 20 років правління амбітної імператриці Українські землі (і Суми зокрема) зазнали суттєвих змін. Починаючи від символічних (заборонено книгодрукування, навчання і церковні служби українською мовою, слобідські козацькі полки перетворилися на регулярні гусарські, а з прапорів і гербів зникли козацькі символи – саме тоді замість Богородиці символом Сум стали три сумки із золотом) до цілком реальних (люди втрачали місце в суспільстві, свободу або життя). А, оскільки найбільший на Сумщині монастир був осередком українського культурного життя, його просто закрили – у 1787 році.



Товщина стін – це вам не «хрущовки»

Якби це відбувалося хоча б років на сто пізніше, монастирю «пощастило» би більше – просто українську братію «відрядили» поширювати християнство до Сибіру, а на їх місце заселили переселенців з Московії. Але на той час чи то не було потрібної кількості власних монахів, чи то Катерина ІІ побоювалася, що місцеві повстануть і повернуть своє, тому майже всі споруди обителі (окрім Всесвятительської церкви) були розібрані до цеглинки і розпорошені по різних місцях.



Залишки склепінь лишаються мовчазними свідками колишньої величі

Цегла храму Успіння Богоматері перекочувала до села Верхня Сироватка (де згодом (у 1812) втілилася в однойменну споруду), її залізні фрагменти використали для підновлення зведеного у 1702 році Воскресенського собору в Сумах, залізні двері припасували до новенької (1804) Миколаївської церкви (теж у Сумах), а іконостас, за вказівкою Святійшого Синоду, завезли аж до Харкова і використали для побудови Каплунівської церкви (1810). Меншого Архангельського храму вистачило тільки на будівництво дзвіниці (1821) Покровської церкви у Сумах. Кам'яну огорожу, що оточувала монастир, використали для підмурівків Іоанно-Богословської церкви у сусідній Великій Чернеччині (добудованій лише 1856 року). Навіть дерев’яні келії були розібрані до цвяха і продані сумчанам. Тож тепер, прогулюючись «Сотнею» чи Покровською, якщо зазирнути в якийсь дворик, то хтозна, може котрась із побачених старих дерев’яних стін збита з дошок, які чули молитви ще триста років тому?



Між проваленим дахом і напівзруйнованим перекриттям виросла справжня оранжерея

По-різному склалася доля реципієнтів Успенського монастиря. Воскресенський собор і церква у Верхній Сироватці успішно пережили незгоди і діють донині. Каплунівську церкву комуністи зруйнували у 1920-ті, Миколаївську знищили 1930 року, Покровську разом з дзвіницею підірвали у 1932, а Іоанно-Богословську перебудували на сільський клуб у 1960-х.



Погляд на маківку дзвіниці зсередини

Чому вижила дзвіниця у самій Малій Чернеччині, коли 1936 знесли надбрамну церкву, достеменно невідомо. Можливо завдяки тому, що знаходиться у глушині осторонь від доріг та великих міст і не привертає зайвої уваги? Або руйнівники просто пошкодували сил, бо ж видно, що старалися, але сточили зуби об масивні стіни. Тільки й того, що 1955 року скинули баню та дзвони і перебили перекриття. А ще «нагородили» сусідством зі звалищем відходів заводу-гіганта «Сумихімпром», яке від підніжжя пагорба колишнього монастиря відокремлює якихось півтора кілометри. За півстоліття його діяльності назріла справжнісінька екологічна катастрофа – у Токарях офіційно визнали воду непридатною до використання і кілька років тому прийняли рішення про підключення до Сумського водопроводу.



Зсередини приміщення здається набагато ширшим, ніж ззовні

У роки Незалежності в Токарях відродилася громада церкви Всіх Святих. Щоправда, служби проводяться не в історичному приміщенні, а в новій споруді. Сама дзвіниця виглядає такою ж занедбаною і покинутою, якщо не брати до уваги заґратованого входу. Тому потрапити досередини до снаги лише дитині – Нестор спокійно проліз крізь віконечко, куди в мене навіть голова не протиснулася.



Прощальний погляд на дзвіницю; за ліском на обрії праворуч причаїлося те саме звалище

Роздивившись пам’ятку зусібіч, ми сповна задовольнили свою цікавість, тому настала черга потурбуватися про тілесні потреби – влаштувати обід. Олені забаглося зробити це конче на лоні первозданної природи, а не плюхнутися отак просто на узбіччі сільської вулиці. Добре, що на кількасот метрів західніше дзвіниці відгалужувалася і манила за собою рівненьким асфальтом якась дорога, то ми нею й поїхали. Точніше, пішли, бо кут підйому навіть у дітей викликав співчуття до наших ніг і бажання допомогти випхати велосипеди.



Майже, як у приказці про санчата

Доріжка вела вгору, плавно відхиляючись праворуч, а густа зелень обабіч лише підсилювала відчуття загадковості. Наче лише щойно ми їхали залюдненим селом, аж раптом потрапили до лісу без будь-яких антропогенних слідів – якщо не брати до уваги асфальту. Ближче до завершення підйому ми помітили ледве вловиму стежку праворуч, якою відійшли від дороги і опинилися на казковій галявині, що наче старовинний замок була оточена неприступними проваллями, а за оборонні стіни правили стовбури сосен і берізок.



Вже не карантин, тому саме час для пікніка

Їжа бадьоро перемандрувала з пакунків до наших шлунків, після чого ми поїхали далі. Вибір цієї асфальтівки – далеко не примха. Адже вона – найкоротший шлях до села Велика Чернеччина, яку ми просто не могли не нагородити візитом, оскільки щойно відвідали Малу. Підйом вже практично зійшов на пси, тому ми одразу сіли і поїхали. Принагідно помітили місцеве кладовище праворуч (я ще порививався піти пошукати древніх могил, але чомусь ніхто мене не підтримав), а потім руїни місцевого колгоспу, на якому, власне, асфальтівка і закінчилася.



Краєвид зі сумськими силуетами

Далі почалася радість велосипедиста – тривалий пологий спуск. Ген вдалині виднілися крайні хати, а на обрії темніли обриси лісів по той бік Псла. Проте дорога тішила нас приємним товариством лише дві третини шляху, а потім її репутація підмокла. Сезон дощів припинився лише напередодні, тому в низині ґрунт цнотливо прикривався здоровецькими калюжами. Ліворуч – кущі, праворуч – рілля. І знову, нас врятувало те, що не ми перші потрапили до халепи, бо в потрібний час до лісосмуги відходило звабливо чисте відгалуження. Ми ним поїхали і… знайшли багнюку навіть там. Словом, через ці півкілометра ми вилізли на суху сільську вулицю забрьохані, як останні свині.



Пам’ятник жертвам Голодомору

У самій Великій Чернеччині ми спершу їхали однією дорогою, яка завела нас до центру села біля кладовища. Праворуч від входу до нього білів пам’ятник жертвам Голодомору, зведений у 2000-х, а по ліву руку ховалася в кущах якась облуплена стела з явно радянською символікою, але без жодного напису. Я запитав у місцевої жіночки, яка саме поралася біля однієї з могилок, що це за знак, але вона лише знизала плечима. Що ще дивніше, точнісінько такий самий символ ми згодом побачили на іншому кінці села. Якщо маєте здогадки – пишіть у коментарях.



Знаки радянської доби в кількох закутках Великої Чернеччини

Продовжуючи тему двійників, повернуся до монументу в Токарях, як і обіцяв. Річ у тому, що в Малій Чернеччині меморіал пам’яті загиблих у Другій Світові війні увінчує точнісінько такий самий вояк, тільки дуло ППШ в нього не відламане.



Як то кажуть, знайдіть 10 розбіжностей між вояками у Токарях та Великій Чернеччині

Можливо ідентичність скульптур мала вказувати на історичну єдність сіл? Адже Велика Чернеччина належала Малій, яку поглинули Токарі. На перший погляд може здалися, що різниця назв ніби свідчить про протилежну ієрархію, але це легко пояснити простою аналогією. Наприклад, у давні часи розрізняли Малу Грецію (ядро культурного світу) та Велику (сукупність усіх колоній). Або під Малою Ялтою мають на увазі популярне місто, а до Великої Ялти зараховують усі поселення та пансіонати в її околицях. Те саме відрізняло Малу Русь від Великої Русі.



Відбудова храму поблизу місця колишньої церкви Іоанна-Богослова

Я не спроста згадав про Давню Грецю. Річ у тім, що в околицях Сум є пам’ятки, які хоч і не «дотягують» до античної історії, але сягають в саму глиб Середньовіччя задовго до появи козацьких слобід. В околицях села Зелений Гай і досі можна знайти залишки курганів і городищ, в яких мешкали люди у VIII-XIII століттях. Якби не монголо-татарська навала, яка обірвала місцеві промисли русичів, то цілком ймовірно історія Сум могла би стати на півтисячоліття більшою.



Лісові вітання від нещодавніх злив

Тож ми вирішили довести нитку маршруту ближче до форми кола, попрощалися з Великою Чернеччиною, переїхали через Псел, зібралися повернути ліворуч у бік Зеленого Гаю, подивилися і… згадали наші брудні пригоди годинної давності. Чомусь одразу перехотілося цікавитися історією. Тому ми лише подивилися ще раз на повноводний Псел з висоти металевого мосту, а потім без зайвих пригод повернулися до Сум банальним, але чистим і сухим асфальтом.



На мості через річку Псел


Розповідь взята з нашого блогу про мандрівки сім'єю - https://mandrivnik.wordpress.com/.


Востаннє редагувалось Мандрівник в 14 червня 2020, 10:30, всього редагувалось 2 разів.

Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
ПовідомленняДодано: 14 червня 2020, 05:59 
Офлайн
CyclePhil
Аватар користувача

З нами з: 22 травня 2006, 09:42
Повідомлень: 14150
Изображений: 2207
Серйозний звіт!

_________________
Пингвины - это зажравшиеся ласточки...


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
ПовідомленняДодано: 14 червня 2020, 10:32 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 28 серпня 2011, 22:32
Повідомлень: 47
Изображений: 173
Звідки: Суми
Велосипед: Wheeler Cross 6.2
МАВР, дякую!)


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
ПовідомленняДодано: 15 червня 2020, 04:49 
Офлайн

З нами з: 29 квітня 2009, 22:59
Повідомлень: 1006
Изображений: 2620
Велосипед: Валькірія
Цікава подорож і опис поїздки!


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
ПовідомленняДодано: 15 червня 2020, 17:37 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 28 серпня 2011, 22:32
Повідомлень: 47
Изображений: 173
Звідки: Суми
Велосипед: Wheeler Cross 6.2
Дякую, Ekolog!


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
Показувати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 5 повідомлень ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 4 гостей


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі

Вперед:  
Працює на phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2015 Українська підтримка phpBB
{ MOBILE_ON }
Разработано и поддерживается сообществом "Velo-minus-Sport", г.Сумы, Copyright © 2006-2016
director@velo-sport.sumy.ua